Географічні дослідження на території України

Античні географи свідчать, що територія України в ІІІ—ІІ тис. до н. е. була заселена племенами, які займалися рільництвом, ремісництвом, скотарством, мисливством і мали товарні відносини з сусідніми племенами, Середземномор’ям, Кавказом. У VII—V ст. до н. е. на Чорноморському узбережжі було засновано грецькі міста-колонії (нинішні Керч, Феодосія, Очаків). Саме стародавнім грекам належать перші географічні згадки про Україну. Так, давньогрецький історик Геродот (484—425 рр. до н. е.) у праці «Скіфія» згадав про такі річки України, як Істр (Дунай), Борисфен (Дніпро), Гіпаніс (Південний Буг), зробив опис україн­­ської Наддніпрянщини. Давньо­грецький мандрівник, лікар і за­сновник медичної географії Гіппократ (460—377 рр. до н. е.) описав свої враження від подорожі південною частиною нинішньої території України в праці «Про повітря, воду і місцевість». У праці «Географія» дав­ньогрецький географ та історик Стра­бон (64 р. до н. е. — 23 р. н. е.) наводить цікаві історико-географічні матеріали про розселення племен Північного і Схід­ного Причорномор’я, їхній побут, господарство, культуру.

 

Зображення території України можна знайти на багатьох стародавніх картах.

Цінні й цікаві матеріали з історичної географії знайдено в Літопису Руському (Іпатіївському), що складається з «Повісті минулих літ», «Київського літопису» і «Галицько-Волинського літопису».
Твори арабських картографів і астрономів Ібн Якуба, Аль Масуді мають важливі дані про територію України.
Французький військовий інженер і картограф Г. Л. де Боплан (1600—1673 рр.) склав кілька оригінальних карт України й характеристику Києва, описав запорожців.
Для пізнання природних умов і ресурсів України велике значення мали відкриття Г. Капустіним родовищ кам’я­ного вугілля в Донбасі (1721 р.), вивчення родовищ залізних руд у долині р. Саксагані академіком Петербурзької академії наук і мистецтв В. Зуєвим (1781—1782 рр.) і його ж опис природних умов, населення та господарства Лівобережної України і Причорномор’я. У 1793—1794 рр. експедиції академіків П. Пал­ласа та І. Гюльден­штедта вивчали ґрунти, рослинність і тваринний світ України.
Значний внесок у вивчення географії країни зробили вчені Київського, Львів­ського, Одеського, Харківського університетів. У 1873 р­. у Києві був створений Південно-західний відділ Російського географічного товариства, одним із засновників і керівником якого був видатний географ і етнограф П. Чубинський (відомий як автор тексту національного гімну «Ще не вмерла України...»). Ре­зультати досліджень його експедицій були видані під назвою «Роботи етнографо-статистичної експедиції в Західно-Російський край» (1872—1878 рр.).
Велике значення для розвитку географії України мало створення в університетах кафедр географії (з 30-х років ХІХ ст.). Кафедру фізичної географії відкрив у Харківському університеті професор А. Краснов (1889 р.).
1918 р. у Києві була заснована Академія наук України, учені якої досліджували природні умови та ресурси, гос­подарство і населення держави. За­снов­ник й перший президент Академії наук України — академік В. І. Вернад­ський.
У 1960—1990-ті роки в Україні були виконані великі за обсягом і значні за результатами дослідження її географічної будови, підземних вод, корисних копалин, клімату, поверхневих вод, Чорного та Азовського морів, ґрунтового покриву, заповідних територій, рекреаційних ресурсів, складено відповідні карти. Досягненнями українських географів є створення «Атласу природних умов і природних ресурсів» (1978 р.), багатотомної серії «Природа України» (1984—1987 рр.), книжок серій «Геологія і корисні копалини», «Клімат», «Моря і внутрішні води», «Ґрунти», «Рослинність», «Тваринний світ», «Ландшафти і фізико-географічне районування». Найповніші географічні дані про нашу державу наводяться у тритомній «Географічній енциклопедії України» (1989—1993 рр.). Створена електронна версія Національного атласу України, електронні підручники тощо.

 

 

Дослідники України

Вернадський Володимир Іва­но­вич (1863—1945)
Видатний учений, мислитель, громадський діяч. З 1898 р. — професор мінералогії та кристалографії Мос­ковського університету. У 1912 р. Вер­над­ський стає академіком Пе­тербурзької академії наук. У 1917—1921 рр. учений живе і працює в Украї­ні: складає детальний проект організації Академії наук України, стає першим її президентом і заснов­ником першої наукової бібліотеки в Украї­ні. Серед великої кількості закладів, що їхнім організатором був Вернадський,— Комісія з вивчення продуктивних сил Росії, Комітет з метеоритів, Радієвий інститут тощо.
Вернадський — автор численних наукових праць, що мають велике практичне значення. Серед найбільш відомих праць: «Основи кристалографії», «Історія мінералів земної кори», «Нариси геохімії», «Проблеми біогеохімії» та інші. Вернадський — основоположник комплексу сучасних наук про Землю — геохімії, біогеохімії, радіогеології, гідрогеології. Ідеї вченого відіграли вирішальну роль у становленні сучасної наукової картини світу. Центральне місце у природничих і філософських інтересах ученого посіла розробка цілісного вчення про біосферу та її еволюцію до ноо­сфери.

Докучаєв Василь Васи­льо­вич (1846—1903)
Учений, дослідник природи, ґрунтознавець, географ. У 1882—1895 рр. очолював найбільші комплексні екс­педиції з вивчення ґрун­тів, рослинності, клімату та сільського господарства, автор першої у світі наукової класифікації ґрунтів, що будувалася на генетичному принципі. У 1888 р. здійснював дослідження ґрунтів, рослинності та геологічних умов Полтавської губернії. Матеріа­ли дослідження мали велике практичне значення для розробки ряду питань сільськогосподарського ґрунтознавства, геоморфології та фізичної географії. Під керівництвом Докучаєва було складено карту ґрунтів Полтавської губернії. У 1891—1895 рр. учений організував губернський Природничо­історичний музей у Полтаві, реорганізував Новоолек­сан­дрійський інститут сільського господар­ства і лісівництва.
Під час посухи 1891 р. Докучаєв доклав багато зусиль до боротьби з цим стихійним лихом.
Учений заклав основи комплексного вивчення біосфери, відкрив закони географії ґрунтів, що стало підґрунтям нової науки — ґрунтознавства. Ідеї Доку­чаєва про зональність природи стали основою для розвитку вчення про ландшафти й географічні зони.

Чубинський Павло Платонович (1839—1884)
Етнограф, краєзнавець. У 1862 р. був засланий під нагляд поліції з Києва до Архангельської губернії за «українофільство». У 1863—1869 рр. був секретарем Архангельського губернського статистичного комітету. У 1867 р. за дорученням Імператорського російського географічного товариства здійснив наукову подорож північними районами європейської частини Росії. Результатом цієї подорожі стали економіко­статистичні праці, що містили значний етнографічний матеріал.
Після повернення до Києва Чу­бинський у 1869—1870 рр. очолював експедицію до північно­західного краю, після чого видав фундаментальні «Праці етнографічно­статистичної експедиції до західно­руського краю» у 7 томах. Праці вченого містили неоціненний матеріал з фольклору, звичаїв, мовної культури українського народу.
З 1873 р. Чубинський був секретарем, а згодом віце­-головою створеного за його ініціа­тивою південно­західного відділу Імператорського російського географічного товариства. За видатні заслуги вченого було нагороджено золотою (1873) і срібними (1868, 1870) медалями Імператорського російського географічного товариства.
П. П. Чубинський був поборником національного відродження України, автором українського національного гімну «Ще не вмерла України...».

Рудницький Степан Львович (1877—1937)
Академік Ака­демії наук Укра­їни, географ широкого профілю, дослідник-геоморфолог. Обіймав посаду при­ват­доцента у Львівському університеті, де читав лекції із загальної географії та активно розробляв основи географії України в її етнічних межах; викладав у вищих навчальних закладах Відня, Праги. У 1914— 1925 рр. учений працював над створенням географічних основ державної незалежності української нації, заклав підвалини політичної географії України. 1926—1933 рр. Рудницький жив і працював у Харкові. Тут він організував і очолив Український науково­-дослідний інститут географії та картографії. У цей період учений також очолював експедиційні роботи в Придніпров’ї та Донбасі, брав участь у виданні першої української енциклопедії, розпочав підготовку фундаментальної праці «Система географічних знань».
Учений вивчав питання регіональної геоморфології, геополітики, визначення основних напрямів і оптимальної структури географічних досліджень.
Рудницькому належить понад 70 наукових праць, серед яких «Огляд політичної географії України», «Україна: політика і географія», «Територія і населення України», «Природні області України». Учений брав активну участь у підготовці шкільної літератури з географії, розробляв географічні карти.

Воблій Кос­тянтин Григорович (1876—1947)
Статистик, відомий дослідник з питань економічної географії України, дій­сний член і віце­­прези­дент Академії наук України. У 1906 р. Воблій розпочав науково-педагогічну діяльність: був приват­-доцентом, згодом професором Київського університету і Комерційного інституту. У 1933—1947 рр. очолював Інститут економіки, тривалий час був завідувачем кафедри економічної географії Київського універ­ситету.
Учений вивчав питання економічного районування, розміщення продуктивних сил, комплексного розвитку економіки районів України, демографії, історії народного господарства. Воблій активно популяризував географію України за її межами. Численні наукові праці вченого містять значний фактичний матеріал щодо господарства і населення України.
Поряд з науково­-дослідницькою діяльністю вчений відзначився як талановитий педагог, що приділяв увагу підготовці молодих спеціалістів. У 1922 р. Воблій склав один із перших підручників з економічної географії України.

Дмитрієв Мико­ла Ізмаїлович (1886—1957)
Видатний фізико­-географ, геоморфолог. Тривалий час (понад 40 років) працював у Харківському університеті. У 1943—1957 рр. одночасно із завідуванням кафедрою регіональної фізичної геогра­фії Харків­ського універси­тету вів дослідження в Українському науко­во­­дослідному інституті географії і картографії. Дмитрієв був визнаним спеціа­лістом з гео­графії рельєфу України, геоморфологічного районування, географії антропогену, лесових відкладів. Учений узагальнив геоморфологічну будову території України.

Реман Антоній (1840—1917)
Визнаний науковець з проб­лем геоботаніки та фізичної географії, засновник львівської школи географів. Очолював наукові геоботанічні експедиції у Карпа­ти, Молдавію, на Поділ­­ля, Кавказ, Південну Америку (1865— 1882 рр.). У 1882 р. став завідувачем кафедри географії Львівського університету, якою керував упродовж 28 років. Антоній Реман був ініціатором утворення при цій кафедрі Географічного інституту (1911).

Воєйков Олександр Іва­нович (1842—1916)
Метеоролог, основоположник російської кліматології. У 1866 р. став членом Імпера­торського російського географічного товариства, із яким була пов’язана його подальша нау­кова та громад­ська діяльність. У 1872 р. Воєйков досліджував територію Буковини, Румунії, Галичини, Угорщини. У 1873­—1876 рр. здійснив великі подорожі до Америки, Індії, Китаю, Японії, був на Цейлоні та Яві. Згодом дослідник вивчав інші райони, зокрема Південний Урал і Крим. Результати спостережень і дослідів стали неоціненним матеріалом для численних наукових статей і нарисів.
У 1884 р. Воєйков став приват-­доцентом кафедри фізичної географії Санкт­-Петербурзького університету. У 1884 р. була видана капітальна праця «Клімати земної кулі, зокрема Росії», у якій учений дав не тільки блискучі описи системи кліматів, але й уперше поставив завдання виявити сутність метеорологічних явищ і структури кліматичних процесів. Ця праця містить перше фундаментальне дослідження циркуляції атмосфери. Воєйков також першим розпочав детальне вивчення кліматичних змін у геологічному розрізі, поклавши початок розвитку нової науки — палеокліматології.
До наукової спадщини вченого (1700 назв) увійшли такі праці, як «Клімат Полісся», «Клімат східного узбережжя Чорного моря», «Метеорологія для середніх навчальних закладів» та інші.

Геринович Володимир Олександрович (1883—1949)
Автор праць з теорії та методики географічної нау­ки, фізичної та економічної географії України та її регіонів. За­відував кафедрами в Мос­ковському геолого­розвідувальному і Львівському торгово-­еко­номічному інститу­тах, здійснював науково­дослідницьку роботу в Українському нау­ково-дослідному інституті географії та картографії (Хар­ків).

Діброва Олек­сій Тимофійович (1904—1974)
Автор праць з гео­графії України. Пра­цював у вищих навчальних закладах Хар­кова, Києва, Ленін­града. У 1944—1956 рр. завідував кафедрою економічної географії Київського педагогічного інституту, а в період з 1959 до 1974 р.— кафедрою економічної географії Київського університету. Автор підручників з географії України для середніх шкіл і вищих навчальних закладів.

Тутковський Пав­ло Апол­ло­но­вич (1858—1930)
Геолог, дійсний член Ака­демії наук України. У 1884—1895 рр. був хранителем мінералогічного та геологічного кабінетів Київського уні­верситету, а згодом ви­кладачем, інспектором і директором народних училищ в Україні. З 1914 р.— професор Київського університету. Наукові праці Тутковського присвячені мінералогії, петрографії, геології та палеонтології. Особливо значний внесок був зроблений ученим у вивчення четвертинної геології, геоморфології. Тутковський є одним з авторів теорії еолового походження лесу. У 1895 р. він запропонував проект артезіанського водопостачання Києва, який пізніше був реалізований.
Діяльність ученого мала велике значення для розвитку геології та інших наук в Україні.

Кубійович Во­ло­димир Михай­лович (1900—1985)
Видатний географ, демограф і картограф, головний редактор 10?томної «Енцик­ло­пе­дії українознавст­ва», випущеної у світ Нау­ковим товариством ім. Шевченка (Молоде життя. Париж; Нью-­Йорк, 1955—1984). У 1928—1939 рр. був доцентом Кра­ків­ського університету, у 1940 р. став професором Українського Вільного Уні­вер­ситету в Празі. З 1952 р. очолював Науко­ве товариство ім. Шевченка в Єв­ропі. В. М. Кубійович до­сліджував життя населення й особливості розвитку господарства Карпат, територію та населення українських земель.